Малюк Філософія

Поняття не маю, як це люди пишуть романи чи хоча б повісті. Це колосальна праця. По-перше, тут вже не скористаєшся методом "писанням навмання", коли пишеш все, що в голову лізе в даний момент. як це зазвичай у мене буває з етюдами. Тут потрібна чітка система героїв, продума фабула, оригінальні шляхи думок і головне доступність, щоб люди розуміли, про що вони читають. Для мене це все дуже складно, в етюдах немає ніякої системи персонажів, бо зазвичай у мене розповіді моногеройні, розповідь інколи переростає в невласне пряму мову, сюжету як такого взагалі буває нема. Це щось схоже на прустівський "потік свідомості", але якось не дуже хочеться епігонити, хочеться щось оригінальне. Зрозуміло, якщо це "потік свідомості", то людям складно його сприйняти. Але я взагалі прихильниця не розуму, а почуття. Для чого щось розуміти, потрібно відчути, треба, щоб залишився осад. По-друге, фрагментарні знання вже не підійдуть, потрібно детально і безпосередньо ознайомитися із процесами, про які йде мова. Треба вміло оперувати деталями. Одним словом треба багацько знати. Я звичайно не хочу бути другим Флобером, який все продумував до мікроскопічної коми, але все ж треба до чогось прагнути.

Кілька разів пробувала щось писати, але не виходить. Якось дуже куцо народжуються думки. Пишу, пишу, а потім раз - і все, прірва. Вже є певно окреслений сюжет, навіть кілька сформованих образів, заснованих на автобіографізмі, але дуже туго, та ще й часу мало, щоб повністю віддатися цьому. Може, ще не доросла для такого.

Інколи я читаю книги і просто не розумію, як можна бути автором такого неймовірного, дивного, теплого, незабутнього...

Я завжди була шокована після прочитання книг Люко Дашвар. З одного боку в тому, що ця жінка пише, нема ж нічого такого, але її розповіді якась трясовина. Як затягне, то витягне тільки останнє слово, а ще гра слів, яку вона використовує у своїх романах: мати все, Мо' Руся, Рай.Центр, село нЕлЮди. І дикі неочікуваності. Її книги пожна порівняти із смачними цукерками, які ненаситно пожираєш, а потім забуваєш про них. Мені дуже подобають її книги, але разом з тим, я розумію, що певним чином вони породжені маргінальністю, якесь протиряччя в них відчувається.

Мені імпонує проста розповідь Рея Бредбері. На днях прочитала його "Посмішку" - примушує задуматися. Гарно писав Ремарк, хоч "На Західному фронті без змін" я не розсмакувала ще. Як можна забути про мого улюбленого Уальда, творчість якого виховала в мені любов до естетичного, про Гі де Мопасана, натуралізмом якого я запихала свій депресивний підлітколізм, а Коцюбинський, його надзвичайно тонкий психологізм, та мене навіть Стефаник пробрав на сльози. Я вже мовчу про Шекспіра, Лесю Українку, Уласа Самчука, Валерія Шевчука, Іздрика, Роздобудько та інших сучасних і класичних...

Як же хочеться порівнятися з ними або хоча б наблизитись!

Надвечір'я 23 січня 2012 р.

Цілеспрямовано шукаю пісні для озвучення своїх балакучих сюжетів. Наушники у вухах, хаос в словах, рухливі горизонти, стерті якимось дивним шаржом туману, зморшки на обличчях, а під ними приватні радощі і печалі. Усе затушовано рухом і недалекоглядністю очей. Хоч як би ми не хотіли, але деякі пазли не клеються між собою, так само і з людьми…

Обід 24 січня 2012 р.

Малотеплий,блідий чай і перфекціонізм, що застряг в горлі. Чергове опустошення, викликане життєвими правилами. Дезорієнтація в просторі, при чому компас стиснутий в руці якихось там повітряних планів. Сьогодні офіційно признаюсь у своїй слабкості визнати свою слабкість. Тавтологічна неграмотність і практична безвихідь. Ламаю себе, як бамбукову палочку. Хрусь-трісь! Слова-вербоїди злісно хіхікають. Навіжено хочу перестрибнути себе, хочу вище-вище, хай йому грець. Еліта щаслива, бо вона еліта. Наша автономія притишено коситься моїми безокулярними очима. Чай із водоростей і обсніжений пудрою рогалик не лізе. Фрр, хто придумав слово «рогалик»? Ну от скажіть, як таке слово може взагалі смачно лізти? Га? «Га» - м'ясисте сільське слово, від якого пахне парним молоком і бабцьою. Люблю це слово за його ось такий безпосередній діалектизм. «Мечтать по крупному», як переконував Рон Кларк чи бути в адекваті? Будь-який метод вже недієвий. Пора винайти новий... Тебе ніколи не сприймуть люди, якщо ти сам себе не сприймеш таким, який є: вічно незадоволеним, абсолютно без почуття гумору, замученим, інколи боягузливим, заздрісним і тупим в життєвих справах, упередженим, і з першого погляду наляканим і замкненим. Ти ба, скільки недоліків нарахувалося! Мда, сьогодні справді день самосповіді. Вічні колізії, ефект мушлі, відстань, якийсь прихований комплекс, що постійно виринає. Шкарпетки снігу на примітивних дахах, шкарпетки шапок на головах людей,шкарпетки дурниць в голові. Це шкарпетковий діагноз. Незатишна тиша колупається черв'яками звуків у ґрунті свідомості. Треба йти. Іду.

Обід 25 січня 2012 р.

Дивно, чому я не відповідаю "Будь ласка" на "Дякую". Ось це скрипучо-м'яке "будь ласка" якось не хоче виринати з мого глибинного. Вчора на мене посипалося чомусь незвичайно багато "дякую" від абсолютних незнайомців. Вони всі мені дякували за банально-елементарний етикет, а я тільки угукала... Коли сумка дівчинки застрягла в дверях трамвая, ми відчайдушно з нею почали її витягати. Вона не давалася. Час ішов. Двері закрилися і сумка звільнилася. Але ж це наша з дівчинкою зупинка! Я нажала на кнопку, і двері у рушаючому трамваї знову відкрилися. Ми на льоту вийшли. "Дякую!" - вкотре почулося, у морозному повітрі. Вогні звідусіль різко миготіли. Щасливий білетик був загублений в трамвайкові, коли ми тягнули сумку. Мій другий щасливий білетик! Уже не мій. Може, він принесе щастя комусь іншому, може, навіть вже приніс, може, навіть тій дівчинці...

Над собою потрібно працювати. Все одно колись будуть результати, хоч маленькі, але будуть...

Полудень 11 січня 2012 р.
Очі від надлишкового теребіння обов'язку охрипло злипаються. Вулиця здивовано, з лихою цікавістю вилуплюється дрібними поглядами перехожих, а я зверхньо, з якимось невимовним почуттям відповідаю їй рівною ходою важкого взуття. Емпірична приглушеність зими. Коліна гострим кутиком зацікавлено згинаються, їм холодно.  Нейрони перегукуються пустими відголосками. Бутерброд зі смаком холодильника, охололе чашкове літо, відсутність  голосів. Блаженство, що межує з відлюдництвом. Гордість – каталізатор аскетизму. Пасторальна влаштованість життям – огидна якість паралельних "нон".
Інколи книги перетворюються на люстерка. Томасе,
чому ж ви не написали подальшу інструкцію шляху. Блукаю в літературі теплих вулиць.

Надвечір'я 12 січня 2012 р.
Сіре надвечір'я дахів стомлено залазить через скло в маленький простір кімнатки, скупо освіченої ноутбуком. Безкінечні оргії звуків. Космос не має звички мовчати. Він гіперболічно скрипить котлом, гуде шипінням води, жалиться сонорністю холодильника. Шуршання серця вештається у стінках середнього вуха. Кімнати однієї квартири живуть різним життям, і це, мабуть, добре. Силуети щойно народжених тіней багатозначно натякають на швидку сентенцію дня. Люди в унісон співають гімни і в унісон клянуть. Це нова склянка парадоксу. Коли пальці пахнуть мандариновою шкіркою, то уста мимоволі очікують солодко-кислої м'якоті, яка задовольняє приватний гедонізм. Є речі, які не поміщаються в слова. Для них  слова стають джинсами. Ненавиджу джинси. Вони ж такі некомфортні, як пояс вірності. Люди самі вибирають умови існування. Несвідомо чи свідомо...
Жінка повинна бути красивою завжди, навіть якщо вона не красива. Але ця краса має бути мовчазною, якщо вона цінна, то її швидко озвучать інші...
Гармонія в негармонійності систолічно-діастолічного ходу годинникових стрілок. Напівтемрява і якась приємна самотність. Волохата фіалковість листків на підвіконні, рухливі гардини хмар за вікном, стандартні вогники доль і трикутники ржавих дахів, що математично туляться один до одного – усе готується до чергового приходу  Морфея. Порція несвідомої крихкості.

Північ 15 січня 2012 р.
Нервозність гарячого чаю, зморшкуватість доріжки з минулого століття, степ на клавішах, все та ж синтезія звуків. Однорідна клейкість днів завуальовує календарність, робить її несуттєвою. Короткозорість. Приходить час, коли люди не становлять потреби. Задовольняють лише сни…

Північ 16 січня 2012 р.

Лиш боротись - значить жить
І. Франко

Пафос гучномовних метафор плавиться об  короткозорість. Є речі, які не передбачено впливають на хід подій. Вибір переслідує на кожному кроці. Безсила інерція. Психозна гіперболізаці закладена в генах - невіддільна частина сутності.  Страх поразки завжди перешкоджає  ризикнути. Боротися…Боротися! І вірити!

Вечір 17 січня 2012 р.
Де заховані помилки? В минулих згортках? У завуальованій м'якості рідного? В світлих класах, обставлених вічно неполитими вазонами, в підвальних комірчинах, де пахне специфічним затишком, в апосіопезах очікування чогось неймовірного. В апосіопезах… Інколи тіло надто замале для душі. Інколи простори буденщини надто заширокі для тіла. Уявіть, що в безгоризонті океану на надувному матраці ви, а поряд нікого, лише це неосяжне безгоризонтя води. Ніякого виходу. Куцість перспективності. Як  добратися до цілі, або хоча б до - комунікації?.. Випити шампанське, подути в пляшку і зі всієї дурі розбити. Єєє!.. Хтиво переливається сніг. Володіння чимось світлим, тим, що має перевагу, що, мабуть, комусь сподобається. Цікаві алкогольно-чаєво-кавові розмови. Поєднання несуттєвого безглуздя з життєвою правдою, досвідом, неделікатні теми, слова, що мають смак, дотик, зовнішність, слух, нюх, коліна, тембри, пісні, люди, мовчанки, батареї. Знову люди, сумніви, запилені книги.
Вміння чекати, виточене цинічним меланхолізмом, стає рисою характеру. Коло, що має єдину точку – феміно. Океан, чекання, інфантильність недосвідченого і невивченого ніким.

*****
...Куіткина нога хвилясто вигинається. За ногою починають вигинатися і сміх, і голос. Куітка вміє скажено кривлятися. В неї це гарно виходить. Куітка вміє бути смішною. Вона не боїться говорити про те, що думає. Мені з нею добре, бо ми однакові і водночас дуже різні. Найкумеднішими є батли Куітки із Рококошкою. Тоді маленький пухнастий егоцентризм Куітки настовбурчується і кумедно шипить, від чого Рококошка сором'язливо посміхається. Їхні словесні двобої з боку виглядають дуже цікавинно. Тоді навіть чай з шкарпеток стає солодким. У Рококошки добре серце і гіперболічна тяга до перебільшення. Тому Рококошка має й іншу назву Круть-Верть. Куітка і Рококошка – це відчайдушно-консервативний мікс, який заряжає мою генетичну нуарність.

*****
Розмерзлі, червонощокі, ми філософствуємо про золотий дощик в чашці, про град, що йде знизу вверх в тій же чашці, про книги і чоловіків. Ми ненавидимо останніх, бо вони не ми, і нам їх не зрозуміти. Ми співаємо, складаємо тости і мріємо про справжнє. Ми ось такі: веселі, дурні, щирі, добрі, вірні, нещасні, самостійні, закомплексовані, стервозні, талановиті, інші, комунікабельні, нав'язливі, мрійливі, занудні, сумні, сором'язливі, сильні, маленькі, кучеряві, незрозуміли, світлі, хамелеонні, кароокі. Ми різні і практично нічого не знаємо про один одного, але намагаємося зрозуміти. Ми ось такі, які є.

Вечір 18 січня 2012 р.

В моїх розширених зіницях можна втопитися. Мобільний співає ностальгією безсюжетних згадок, переповненістю улюблених треків. Скрутитися калачиком, загорнувшись у незмістовне лахміття кількох ковдр... Ноги лапають батарею...

Вечір 20 січня 2012 р.

Гидка сніговитість некрасиво звучить під ногами. Розмиті вікошка теплих трамваїв здоровкаються з розмитими картинками. Вони знайшли спільну мову. Я посміхаюсь. Астигматична причинність. Порція нових облич. Виявляється, магнетизм навіть у старості дієвий. Ніколи б не подумала, що таке може бути. Хм. Холодні пальці, нервозність, світ у скельцях. Рятують батареї - єдині конденсатори непідробного тепла. Нова сукня неохайно валяється. Між літерами - загадки...

Згадалося, як вперше я з'явилася на цьому сервері. О! Хороші то були часи. Часи очікування нового життя. От першим кроком в цьому новому житті стала реєстрація на Блоксі, що згодом перетворився на невід'ємну частинку біографії. Першим моїм блогом, хто, може, пам'ятає був не "Малюк Філософія", а "Ельдорадо" - таке собі невпорядковане і несміливе висловлювання школярочки, яка була на порозі чогось надзвичайно вагомого. Пам'ятається, що його навіть коментували люди. Першим коментатором була Абетка, потім Фьост, а далі й інші почали. Я так дивувалася цьому, бо була дуже невпевненою, ще більше, ніж зараз.

Блокс ніколи не спустошиться, бо на місце старих блоксівців, що перестають писати, приходять нові. І так буде завжди. На початку мого блогування я любила почитувати авторок блогів "Записки маленькой лгуньи", "Снег и пепел" (а, може, й не така назва, ну щось типу цього). Ці блоги різали моє невинне вухо своєю безкомпромісною відвертістю, яка зрештою була щирою і гарною. Цікаво писала авторка блогу "Незрозуміле світові нещастя". На жаль, усі ці люди видалили блоги, зачистивши за собою усі сліди свого віртуального існування. Просто не можливо не згадати ту ж саму Абетку, яка завжди підтримувала починаючих блогерів, вела цікавучий блог і слідкувала за нормальним функціонуванням серверу; Річку з її добрими і чистими розповідями про своє життя, подорожі, про село, вишиванки; веселу, місцями саркастичну Зебру, щасливу Такую, життєву Анастасійку, яка чомусь вже нечасто пише, талановита Koreanstar777... Далі з'явилися Filobus, який, до речі, нікуди і не зникає, приємна Wу, легковажно-романтичний Веберок, відкрита Sweet.memories. Потім Бодя (хороша дівчина, на жаль, вже забула назву її блогу, надіюсь вона колись повернеться), близькі по духу Інженерка й Еврідіка, бойова Бабенко, відчайдушна Чекістка-Феміністка, по-доброму дивна Жменя, Вилка, мила і душевна Аня-Ангел, авторка блогу "Дозволь мені бути..." зі своїм чуттєвим світом, таємнича Неопіліна. Тепер частими гостями Блоксу є цікавинна Вільна, м'яка Ромашка, ще Мураха, Сказкіна, Forgetmenot23 (дякую, що нагадала про себе), які пишуть просто і доступно про своє життя...Та безперечно багато інших, які опинилися поза увагою, але без того не втрачають своєї важливості. Ну, і як можна не назвати головних старожилів, які оригінально забарвлюють кольористичну гаму нашого з вами віртуального дому - це Льоля, Цитрина, Яна Покатушка, Мелл, подружжя Фьостів, Swаllow, без цих людей - Блокс - не Блокс......Ось! Одним словом, хороші на Блоксі люди. Цікаві, талановиті, щирі, відчайдушні, веселі. Проходять дні, і обставини змушують нас покидати те, чому ми присв'ячуємо свій вільний і не дуже час. Тому давайте просто пам'ятати  один про одного. Пам'ять - однин з головних чинників, що об'єднує людей.

Як сумно, що є люди, схожі на непідтесані олівці. Ними хочеться писати розлогі пейзажі, а вони не пишуться, бо не хочеться їм, бо влаштовує їх неграмотна куцість існування. Вони звикли до  меркантильного, нудного життя. Вони самі роблять його таким своїми наперед відомими репліками, тягою до пліткування, вживанням неестетичних слів. Є моральна шкаралупа, але відсутнє моральне начиння. Тісно.

Хочу нових людей. Для розмов, поглядів, для натхнення! Хочу людей! Ау-у-у! Скажений авітаміноз спілкування.

Надто довге перебування з собою стомлює. Інколи треба розчинятися в комусь. Відпочинок обезсилює людину, метушливість - загартовує; черговий парадокс. Байдужі ранки, хитрі ночі, сонні дні. Чергування безкомпромісності. Смішна неуважність. Нудна залежність розуму, що в'яне від внутрішнього дисонансу. Полив би його хто.

Поділюся з вами казкою, яку створює сибірський художник Віктор Нізовцев:

Ось ще відеопідбір:

Автор використовує прийом контрасту. Темні кольори плавно переходять в світлі, а світлі буквально світяться. Своєрідний світ, створений художником, вражає своєю дитячою наївністю, дивує незвичайними сюжетами, радує тихим затишком. Та за всім цим криється щось нерозгадане, дивне, казково-завуальоване, щось, що на грані сну...

Липка неорганізованість душить. Нестача предметів породжує безслів'я, нестача грошей - нестачу предметів. Розбити нарешті закомплексованість звичних фраз і писати по-новому. Дико, вільно, рухливо, бездоганно. Шкода, що Малюк не володіє іншими мовами. Чим більше він вивчає українську, тим більше вона стає для нього холодною, кострубатою. Наприклад, при всій моїй повазі до української, російська на багато м'якша, тепліша, простіша, затишніша. Українська мова - має горде, голосне звучання, російська - приглушено-літнє.

Вода проходить між пальцями, двері задубіло захрипли, кактуси обурено курносяться. Оголені цукерки шоколодно вимагають помсти. Пікселі очей стомлено нагадують про потрібне. "Ні!" -  Яке дивне слово. Тоненька літера "і" так відчайдушно додає експресії. Білі гарячі батерії стомлено гріють шкарпетки. Шкарпеткам добре. Приречені на забуття ідеї, що народжуються під впливом жовтих сторінок. Безлюддя приватних вулиць, запотілий Місяць, постарілі пейзажі, промовисті книжні фрази, нудна трактовка нудних текстів. Пережити і забути, залишивши лише клаптики ціннісного. Незв'язність синтаксису - проблема часу. Жовте, лоскітливе світло хоче поділитися досвідом, але марно, треба мати свій. "Буде!" - похнюплене слово, скоже на носорога.

Люди люблять читати безпосередність: кохання-зітхання, секс, драми, ковзани, морозиво, піца, розмови з іншими людьми.  Клаптиковість людям не до смаку. Люди люблять істи ціле.

Жирні пончики, домашнє вино, розписна кераміка, колядки, невимушеність, посмішки, СІМ'Я.

З Різвом Христовим! Смачної куті, теплоти, веселих колядок.

У мене є дурна мрія: я хочу потрапити в минуле (з умовою, що повернусь назад). Спочатку в язичницькі часи, в часи трипільської культури. Цікаво б було послухати, якою мовою вони говорили, на ці всі обряди подивитися, мирно полежати в одній сорочці десь в високих колосках, слухаючи незайманість вітру, поліпити статуетки і розмальовувати горщики, походити в їхньому одязі, порозмовляти з тими людьми, ознайомитися з фольклором.  Не можу навіть пояснити, але коли йде мова про язичництво, в мене завжди виникають якісь незрозумілі відчуття, якийсь потяг до розгадування нерозгаданого. Хоча помилково трипільців називати язичниками, бо про їхній пантеон відомо дуже мало. Потім я б неодмінно заглянула в княжу добу. Класно було б взяти інтерв'ю в Княгині Ольги, бо вона безперечно була крутою жінкою. Хотілося б побувати в Десятинній церкві, яку ми, ледачі, до цих пір відтворюємо. Відчути автентичність Софії Київської, попити мед з Ярославом Мудрим у його славній бібліотеці, тільки щоб він був не дуже старим, а то який тоді резон? Хочеться почути скажений свист небезпеки, побачити її, пережити її. Хочеться блукати по дивовижі середньовічних замків. Моя знайома після того, як я її розповіла про це, недовірливо покосилася на мене, сказавши лише, що "ти що? там же всі воняли?". От вміють люди зруйнувати такі веселкові бажання...Таааак, а от в добу Козаччини чомусь не хочеться, якась вона для мене чужа. Чудово б було потримати в руках оригінал Велесової книги. Амбіції!..

Але...Може, ця машина часу все таки існує? Ось знайшла цікаве фото:

Зверніть увагу на чоловіка, що відмічений червоним, він своїм зовнішнім виглядом абсолютно відрізняється від інших. Більше про це дивне фото можна прочитати тут. На цьому сайті, ще є відео з часів Чарлі Чапліна, де невідома дама ніби-то розмовляє по мобільному.

Одним словом, може, моя мрія колись і здійсниться. Якщо є вираз "машина часу", то безперечно є і предмет називання. Логічно? Логічно...