Малюк Філософія

Я надто довго жила в атмосфері, де багато хто намагався переконати мене, що я ніхто. Коли людині кожен день повторювати одне й те саме, то зовсім швидко вона в це вірить, й істинність думки тут не перевіряється. Школа, моя сестра, родичі, люди, які вміють сприймати тільки зовнішній чинник - усе те, що зробило з мене мене. На перший погляд, це все мало б вимуштрувати з мене сильну особистість, а в результаті викликало "ефект мушлі".

Для мене має велике значення, як мене сприймають. А сприймають мене, м'яко кажучи, упереджено. Не всі, звичайно, але коли більшість переважає меншість - вмикається механізм узагальнення. Хоч я і переконую себе, що на всіх наплювати і т.д., і т.п., та факт залишається фактом. Не можна сказати, що я закрита людина, хоч на перший погляд так здається. Я просто не всім відкриваюсь, або не одразу. А ще я дуже довго адаптуюсь, а потім скажено доганяю. І не вмію пристосовуватися до чужої думки.

Одним словом, було б на багато легше, коли б я народилася іншою.

Приходить час, коли мушлю треба розбивати зі всієї дурі. Але ти б'єш, б'єш і тільки руки оббиваєш. Треба вилазити, але фобія бути несприйнятою стає поперек горла і душить, як Отелло Дездемону.

Навіть не знаю, для чого я це пишу, бо ж Малюк Філософія раніше був блогом, де була "я" в мистецькій проекції, а тепер він перетворюється на слухача мої психічних ридань. Пора з цим зав'язувати. А то таке відчуття, що Малюк став втрачати свої позиції.

Інколи мені здається, що мої бажання стають дорослими швидше, ніж мої можливості. От, наприклад, я страх, як хочу написати, якусь гарну прозу, хай не роман, ну, хоча б солідне оповідання, а не виходить. Мене якось не вистачає на великий текст. А навіть, як і пишу щось, то воно виглядає таким примітивним. Вчора прослухала "Жінка французького лейтенанта" Фаулза. Хороша книга. Під час слухання я відчувала і насолоду, і відчай, і сум'яття, і ейфорію. Книга написана в постмодерному руслі, тому не чекайте рівного сюжету. Автор майстерно поєднав вікторіанський снобізм із еротичними моментами. Роман має смак шоколадної цукерки з лікером. Посмакуйте! Книга варта читання... От таке б хотілося написати! Може, я дуже багато хочу... Мізантропно-хтивий настрій. Бісять мене всі. Я знаю, що так не можна, знаю, що мій зверхній погляд подекуди ображає, але як же я стомилася корчити з себе виховану дівчинку. Глюки батьків, відчуття відцентрованості від світу, банальні речі, якими всі страждають - це так осточортіло. Чого не можна проста радіти життю? Речі, які колись були святинею, почали дратувати. Усе враз скинуло гарні декорації і почало блискати голизною свого негарного тіла. Я мовчу. Мені, зрештою, якось байдуже.

Подивилася тільки що "Холостяка", бо в суботу не вийшло. Взагалі я люблю дивитися реаліті-шоу, тому що вони корисні. Дивишся на людей збоку, аналізуєш їхні вчинки і починаєш розуміти, як робити не треба. От "Україна має талант" для мене нуднуватий, бо нам в прямих ефірах показують готовий продукт, а вже, наприклад, в "Холостяку" вся людська психологія на долоні. Бери і розглядай хоч під мікроскопом.

Дуже шкода, що пішла Віка Салова, дивовижна особистість! І гарно пішла, без істерій, без нюнь, демократично і гідно, як справжня леді. Оце я розумію! Одразу видно, що людина духовно наповнена. Імпонують мені ось такі дівчата, які не бояться бути не такими, як усі, мабуть, тому що я одна з них.

Бісить Юля Смірнова. Справді хамелеонна стерва. Знаю я таких. А найгірше те, що ось саме такі і подобаються цим немічним чоловікам. Покліпаєш оченятами, повішаєш макарони на вуха, щось "як я тебе люблю, який ти класний" - і все, принц у твоїх епільованих ніг. Передбачаю, що Френсіс вибере саме її і наступить на ті ж граблі, що і Макс Чмерковский, який у свій час надав перевагу такій же несправжній ляльці.

Вболіваю за Олю Вінокурову. Вона серед всіх, що зосталися, найпростіша і наймирніша. Мила, маленька і не зла.

Хтось вважає це шоу негідним і негарним, бо українки бігають за холостяком, принижуються що є сили, щоб привабити, а я скажу так: ХТО ХОЧЕ ПРИНИЖУВАТИСЯ, ТОЙ ПРИНИЖУЄТЬСЯ, а дівчата, які знають собі ціну, насолоджуються нагодою побачити світ, упиваються спілкуванням з чоловіком, навчаються триматися в екстимальних ситуаціях, коли тебе хочуть загризти з десяток вискочок, красиво одягаються, смачно їдять, гарно релаксують, а потім ще стають популярними, бо, повірте мені, якщо ви засвітилися, то все одно вас хтось помітить. І якщо дівчата переконують, що прийшли на проект за коханням, то все одно навіть у найчеснішої, майте певність, теплиться надія показати себе не тільки холостяку, а й всьому світу. Усі ми такі, просто одні намагаюсь це приховати, а інші говорять прямо, без комплексів. Ну, я, звичайно, не відкидаю того випадку, коли справді закохуєшся, від цього ж не втичеш. Всі дівчата цим страждають. В тому і біда, що ми спочатку вважаємо чоловіка аполлоном, принцом, а він виявляється типовим, нічим не кращий за продався чебуреків, і може продавець навіть кращий за того аполлона.

А за саморекламу, то вона діє! От я більше, ніж впевнена, що у Віки життя налагодиться, чого я їй щиро бажаю! Бо, повторюсь, вона класна. Додам, саме вона своїм стилем надихнула мене купити червону помаду. Я й раніше дуже хотіла щось таке, але якось не наважувалася. Не знаю, що з того вийде. Придбати - то одна річ, а використовувати - інша. Я ж бо не вмію натягати маску "діви". Інфантильна я, й ніколи не змінюю свою поведінку, щоб комусь сподобатись. Мабуть, тому я нікому повноцінно й не подобаюсь, та то вже інша історія.

Дівчата, які йдуть на шоу "Холостяк" не принижують свою гідність, вони просто йдуть шляхом самореалізації. І я їх розумію, якби мені краплину впевненості і краси, я б сама спробувала. І тут діло не в завоюванні серця принца-холостяка, а в духовній потребі збагатити себе неймовірностями світу. Але, зрештою, в кожного свої мотивації.

Світ зайнятий гидотою. І нІколи йому зайнятися чимось справді гарним. От, наприклад, чому не створюються нові казки, а дітям переповідаються все ті ж старенькі розповіді Перро, Андерсена, братів Грімм. Хоч по великому рахунку саме Шарль Перро став батьком усіх знаних у Європі казок, а вже потім його оповідки стали перекладатися братами Грімм або ж переспівуватися Гансом Крістіаном Андерсеном.

Хтось може заперечити мені і навести в приклад Гаррі Поттера Дж. Роулінг, але якась ця епопейна казочка не вписується в рамки доброти і світла. Вам так не здається?

А хочеться чогось такого хорошого, обов'язково з щасливим кінцем.

А ще сумно, що виродилися автори дитячих пісень. Ми наспівуємо, усміхаючись, пісні Шаїнського, Етіна, Успенського, а щось своє не вміємо написати, натомість списуємо один в одного графоманські тексти і тішимося своїм тупорилим кітчем. Коли слухаєш теплі пісні дитинства, то стає дуже затишно на душі і водночас соромно, що кращого нам не під силу створити.

Недобрі люди не зможуть написати казку, яка зможе теплити в серцях надію. Сумно мені якось...

У веремії постійного поспіху намагаюся подолати довжелезний список літератури, знаючи, що все одно не встигну. Сьогодні дочитала "Сто років самотності" Ґабріеля Маркеса. Раджу! Це дивна книжка, і в цьому її краса. Коли прочитала останній абзац, то по шкірі пройшли мурахи. Нагромадження безкінечної вервечки ауреліан, хосе аркадій, урсул, амарант та рамедіос Буендіа трохи збиває з пантелику, однакові імена героїв заплутують, безкінечні події заступають минулі, і ви не можете згадати, про що ви читали, наприклад, один день тому...а потім пригадуєте. І ця дивна читальна амнезія солодко бентежить мозок. Твір просякнутий якось крикливою філософською істиною, але її крик німий, самотній, незрозумілий, такий, які і герої роману. Ми всі самотні, й інколи це відчуття не заглушиш навіть смертю, бо воно в нас, воно є нами.

Про твори Маркеса не можна говорити погані вони чи хороші, їх просто потрібно читати. Їх не треба розуміти, а відчути, на дотик, на запах, на смак. Треба уявити себе в жаркому примарному Макондо, зіщулитися від жовтих метеликів коханця Меме, поп'яткувати від жахливого смороду 72 золотих горщиків у забутій лабораторії цигана Малькіадеса, подумки доторкнутися до голої шкіри Рамедіос Прекрасної, стати свідком брутально-жагучих оргій у затхлих стінах, закрити від жаху очі, побачивши жахіття смертей, співчутливо посміхнутися Урсулі, щоб вона у сліпоті своїй побачила цю посмішку.

Книга має здатність зринати окремими сюжетними деталями, тому її варто читати багато разів. У ній особлива атмосфера: легка журлива самотність, яку люди намагаются знайти в гріховних гульбищах, а потім розчарувавшись, знову повертаються до своїх самотніх кімнаток.

Монотонність розповіді може вас відштовхнути, але не варто полишати читання, бо весь смак...і жах, і відчай...в кінці книжки.

Роман написаний в стилі "магічного реалізму", тобто герої твору спокійно собі можуть говорити з мертвими пращурами, або піднятися одного дня з простирадлами і полетіти назавжди не зрозуміло куди. "Магічний реалізм" проявляється у дивовижному сплетінні побутового і міфологічного, казкового і рутинного, плотського і духовного.

"Сто років самотності"  - це століття пошуків незвіданої таємниці, зашифрованої санскритом, яка може врятувати; це шанс осягнути істину всього роду, це абсурдне зачароване коло, яке може розірвати така ж абсурдність...

"Сто років самотності" - одна з кращих книг Маркеса, який є лауратом Нобелівської премії. Кожне слово в ній смакує латино-американською далекою неповторністю, яка зачаровує і відштовхує водночас. Це сумна перчиста оповідь столітньої історії однієї сім'ї, яка приречена була зникнути назавжди, "бо родам людським, засудженим на сто років самотності, не призначено з'являтися на землі вдруге".

 

Найпрекраснішим у світі є споглядання за плиністю води, особливо коли призахідне сонце розбивається у ній міріадами радості пригасаючого дня... Стою на набережній і спостерігаю за цією плинністю, людьми, і вони за мною. Гарно так. Дивлюся на міську гордість - ФОНТАНИЩЕ. Пропускаю в себе життя. Вона замріяно кублиться в мені. Мою гармонію порушують якісь дУрні, тикаючи в очі буклетами. Солодко тиняються парочки. Небо шарудить в калюжах. Щойно із зустрічі з Люко Дашвар. Домашня вона така. Натякнула про свою наступну книгу після "Гоцика" трьома словами - "алахіус", "солоха", "вбивство". Побачимо вже, що там. Поліетиленові пакетики хмар. Весняний холод. Люди. Люди. Люблю я це все!

Пропоную всім книголюбам (і не тільки) переглянути дуже гарний мультфільм, номінований цього року на "Оскар". В п'ятнадцятихвилинній стрічці стільки життя, фарб, емоцій, що просто не можна не захоплюватися роботою. Мульт називається "The Fantastic Flying Books of Mr. Morris Lessmore", тобто "Фантастичні літаючі книги містера Морріса Лессмора". Тонка філософська мораль цієї анімованої притчі й сумна нотка самотності, що забезпечується неперевершеною музикою, яка супроводжує стрічку, надихає на прекрасне, або, в крайньому випадку, стимулює вас відірватися від монітора, взяти улюблену книгу і посміхнутися, доторкаючись до залапаних сторінок... Більше про мульт скаже, звичайно, Вікіпедія.

Приємного перегляду!

 

Давно хотіла створити категорію, куди можна вміщувати свої улюблені вірші. Отож, викладаю поезію Олександра Ірванця, яка мені чомусь дуже подобається своєю колихаючою ніжністю і ритмічністю. Гарно б було, коли б ви в коментарях писали також улюблені вірші цього автора (та зрештою й інших, які тут поступово з'являтимуться). Виділятиму ті фрази, які найбільше мене пруть.

 

У Києва - твоє обличчя

З зеленкуватими очима.

Ти не близька, бо ти - найближча,

Ти наслідок, а не причина.

 

Ти результат, ти - збіг обставин

В цій осені, в житті моєму.

В який сюжет тебе не вставиш:

В новелу, п'єсу чи поему,

 

Ти проростаєш над сюжетом,

Його, мов плівку, проявляєш,

Коли ти ледь помітним жестом

Своє волосся поправляєш.

 

І проступає кадр на плівці,

(Немов віконницю відчинено);

Ось ми спускаємося в ліфті

І зустрічаємось очима.